Суббота, 17.11.2018, 06:38 | Приветствую Вас Гость | Регистрация | Вход
Главная » 2011 » Январь » 5 » Архієпископ Почаївський Володимир: «Іночеський образ життя – це "іначе" від миру. Ми не намагаємося людям догодити і потурати їхнім примхам»
09:48
Архієпископ Почаївський Володимир: «Іночеський образ життя – це "іначе" від миру. Ми не намагаємося людям догодити і потурати їхнім примхам»
З архієпископом Почаївським Володимиром було легко домовитися про інтерв’ю. Зателефонували до Лаври, знайшли відповідального за зв’язки зі ЗМІ ієромонаха, представилися, хто і звідки, окреслили коло запитань і залишили контакти. Невдовзі пролунав дзвінок, і ми узгодили місце й час зустрічі. У ці грудневі дні видалася чудова нагода поговорити з владикою віч-на-віч: усі архієреї з’їхалися до Києва на традиційне для кінця року розширене засідання Священного Синоду. Перебуваючи в столиці, знайшов час завітати в редакцію «Православія в Україні» і намісник Свято-Успенської Почаївської Лаври. Розмова не обіцяла стати приємною, та однак мала відбутися. Адже до братії Почаївської Лаври на чолі з намісником останнім часом висувається чимало скарг і претензій — гострих і часом суперечливих. Тож ми вирішили запропонувати відповісти на більшість із них безпосередньо тому, кого вони стосуються.
— Владико, ми раді вітати Вас у редакції інформаційного порталу «Православіє в Україні». Не секрет, що ця бесіда спричинена широким і здебільшого негативно налаштованим обговоренням в інтернеті певних ситуацій у Почаєві. Також нерідкими є агресивні випади в пресі проти Лаври з боку місцевої влади та активістів громадських організацій. На Вашу думку, з чим це пов’язано?
— Гадаю, що так чинять люди, які заздрять. Ось їм весь час не подобається, як живе, як служить, як молиться Почаївська Лавра. А православні віруючі, наскільки я володію інформацією, завжди задоволені. Якщо бути відвертим — а треба бути відвертим — я багато ходжу по території Лаври і неодноразово, спілкуючись з людьми, питав: звідки вони, чи їх у нас ніхто не образив. І хочу Вам сказати, дивлячись зараз на ікони Спасителя і Божої Матері: дуже рідко хтось каже, що щось не так, а, навпаки, хвалять і кажуть, що місце тут благодатне. Я розумію, що, можливо, в нас щось і не так, і хочу знайти і знати, в чому нам потрібно виправлятися. Якщо чую, що щось не так, як мало би бути, одразу реагую і нагадую братіям і черговим, де вони перебувають, і хто відвідує Почаївську Лавру. А дехто не бажає молитися, жити по-християнські. Такі люди весь час прагнуть оновлень, модернізму. Є й такі, що просто бажають спровокувати. Наприклад, якщо я бачу якийсь недолік у свого брата, то по-християнські та як священик я мав би підійти і сказати: владико, там звершується не так, там не так прийняли, там не тактовно відповіли. І духом любові, взаєморозуміння це все можна було б виправити. А виносити це на розсуд людей нецерковних, щоб злораділи ті, хто не має відношення до Церкви, вважаю, це не по-християнськи.
— Ви так відразу погодилися на інтерв’ю, з такою прямотою відповідаєте, і видно, що налаштовані на розмову. Але ж зараз чимало говорять про те, що єпископи не хочуть визнавати проблем, не хочуть спілкуватися, як то кажуть, з простим народом. Побутує думка, що неможна ось так просто підійти до намісника Почаївської Лаври і сказати йому про те, що не подобається, бо він не захоче слухати і говорити. Скажіть, до Вас можна підійти зі скаргами?
— Коли Ви будете у Лаврі, можете поспілкуватися з людьми, з братією, і Вам кожен дасть відповідь, чи можна зустрітися й поговорити з владикою, чи буває він на території. Я вважаю, що я послушник Почаївської Лаври, а в даний час обіймаю посаду намісника. Та й взагалі, на мою думку, ми всі перед Богом – послушники. Ігумен Почаївської Лаври — це преподобний Іов. Він великий ігумен, а ми – послушники. І Слово Боже каже нам, щоб ми носили тяготи один одного і таким чином виконаємо закон Христов. Так що тут немає, чим гордитися, треба бути доступним. Для нас у цьому прикладом є Блаженніший Митрополит Володимир. Коли ми з ним спілкуємося, то бачимо, що він з любов’ю і приймає, і відповідає, і поради дає. І, крім того, коли буває в нас, то не приїздить із якоїсь «тильної сторони», а завжди з центрального входу — люди підходять, беруть благословення. Блаженніший Володимир є для нас прикладом, що й ми повинні так само спілкуватися, а якщо хтось і зробить зауваження – не ображатися, а виправити цей недолік.
— Ви кажете, що весь час запитуєте в людей, що їм не сподобалося в Лаврі. А про те, які обвинувачення лунають на адресу монастиря в інтернеті, знаєте?
— В інтернеті, я знаю, є інформація, що хтось був ображений на сповіді, що батюшка спитав таке, що їм здалося образливим... То хочу сказати, що якщо батюшки, які служать на приходах, незадоволені і вважають, що можуть бути якісь крайнощі, то нехай сповідають самі своїх прихожан, а до нас привозять тільки на поклоніння. Ми не напрошуємося когось сповідати, і до того ж, це не входить в обов’язок іноків. Але ж люди приїхали в монастир, бо їх мучить гріх, ті справи, які вони скоїли колись. Вони не мають, кому висказатися, щоб очиститися, обновитися. І тільки коли усе духівникові розкажуть, зможуть вилікувати свою духовну хворобу. Чому вони не роблять цього в миру? Бо їм не приділяється належної уваги. І через те люди мають недовіру, приходять у монастирі — шукають такі маяки, де вони можуть висказати те, що їм болить. А що багатьом не подобається суворість, то це не ми її встановили. Це встановлено нашим Спасителем. Для того, щоб вилікувати наше серце, ми маємо так само, як лікареві-хірургу, сказати, що саме нам болить. І той хірург, який дійсно бажає допомогти загоїти нашу рану, має її розрізати, почистити, накласти ліки, і тільки тоді почнеться одужання. А якщо ми прийдемо і скажемо, що в нас щось болить, а хірург пожаліє – не почистивши рану, накладе ліки, то буде ще більше загнивання, лікування не дасть результату. Так і Євангеліє вимагає від нас суворості. Ми скоїли злочин, то треба визнати, треба покаятися, треба ненавидіти свій гріх.
— Чи є у Лаврі іноки, які суворі занадто? Адже не всі люди розуміють, чому до них ставляться з суворістю.
— Знаєте, причина в тому, що нам бракує часу. Багато людей приїздить нецерковних. Вони до Почаєва приїхали, бо їм так порадили. Мовляв, «потрібно вам з’їздити до Почаєва, там причаститися, і налагодяться всі домашні справи». Це неправильно. Але виходить так, що людина приїжджає, хоче приложитися і до ікони, і до стопочки Богородиці, і до преподобних, і в печери зайти, і на дзвіницю піднятися, і пособоруватися, і посповідатися – і все це за декілька годин. Та це просто неможливо! У тому й проблема, що якщо людина прийшла вперше і не знає елементарного, то як її допустити до причастя? Щоб було воно і в суд і осудження, щоб людина поповнила свою ношу карою й поїхала?.. Але ж ми маємо бути лікарями душ.
— Братію Лаври звинувачують багато в чому. Чи є те, що не подобається самій братії? Поведінка чи явища серед прочан Лаври, які непокоять насельників?
 — Ви знаєте, в давнину іноки не сповідали мирян, але оскільки сьогодні монастирі виконують дещо інші функції, то тепер стало прийнято сповідати. І наші духівники сповідають не через користь, а за послух. Тож ми іще раз радимо мирським священикам (білого духовенства), щоб вони ставилися з більшою відповідальністю до людей, своїх парафіян, скалічених різними гріхами, життєвими проблемами, щоб більше дбали про своє і про їхнє спасіння. І тоді, зрозуміло, ситуація покращиться. А братія не жаліється мені. Всі ми люди й розуміємо, що грішні, і приходимо для того, щоб почути якусь пораду, вилікувати свою хвору душу. Через те всім нам потрібно запасатися терпінням і допомагати ближньому, бо в цьому проявляється наша любов до Бога та любов до ближнього.
— Окремо говорять про те, що братія Лаври не слухається священноначалля. Зокрема в соціальній концепції сказано, що Церква визнає шлюб, зареєстрований державою, але не вінчаний у Церкві…
 — Вибачте, я Вас зрозумів і перебиваю, але справа виглядає інакше. Наприклад, коли жінка бажає вінчатися, а чоловік – принципово ні, то ми поступаємо так, як каже апостол: треба проявити поблажливість. Ми таких людей не відганяємо, приймаємо і допускаємо до Причастя. Якщо людина не знає, то радимо, щоб взяли шлюб. А якщо людина принципово не хоче, або чекає, наприклад, ювілею: в них незабаром 5 або 10 років сумісного життя, то це інша справа. Таким людям ми кажемо, що треба вінчатися і тільки потім приступати до причастя. З цього приводу я неодноразово збирав братію і духівників, ми про це говорили. І всі духівники, які сповідають, в один голос сказали, що не допускають до причастя тих, які прийшли випадково і не розуміють елементарного — до чого вони приступають; які неготові, або не вірять в Бога, або сумніваються в Божественних істинах, або живуть у блуді, перелюбі, або звертаються до екстрасенсів, чаклунів, або звершують вбивство в утробі (аборти) і таке інше. Причиною недопущення до Причастя є великі гріхи, які людина не усвідомлює і в яких не кається. І навіть якщо ми не допускаємо, то радимо, щоб людина, повернувшись додому, звернулася до священика, який служить на найближчій парафії, — щоб їй було зрозуміло, до чого вона підходить і як треба належним чином підготуватися.
— Нещодавно на офіційному сайті Української Православної Церкви відбулася веб-конференція з єпископом Васильківським Пантелеімоном, де було зокрема поставлено таке запитання. Одна жінка поїхала в паломництво до Почаєва, там їй сказали покинути чоловіка, приїхати до Лаври й жити при монастирі.
— Це безумство. Хто міг таке сказати — залишити сім’ю та приїхати до нас? По-перше, монастир — це не збіговисько якихось безпритульних. Людям, прочанам, дозволяється жити в Лаврі лише декілька днів. Про це ми неодноразово наголошуємо старшим охоронцям, щоб вони слідкували за тим, що люди мають право жити три дні – тиждень і повернутися додому. По-друге, як це так — кинути родину, приїхати… Що вона в нас робитиме? — У запитанні значилося, що там багато таких жінок. Вони кидають родини, приїздять до Лаври, живуть де прийдеться і виглядають як бомжі…
— Я так розумію, що ці «брати», якщо їх можна так назвати, що ставлять такі запитання, просто виконують чиєсь замовлення – блокувати таку святиню Православ’я, яка й без того переживає цькування від неправославних там, на місці. Ще й ці бажають принизити…
— Пишуть про випадки, коли лаврські духівники примушували людей клястися й обіцяти після повернення додому не дивитися телевізор, не користуватися інтернетом, мобільним телефоном. Це ваша позиція? — Ні, ми нікого не примушуємо клястися. Мобільними телефонами користуються і деякі іноки з числа братії на посадах. Їх небагато, всього декілька, але користуються. Тож це неправда, що ми вимагаємо такої клятви. З приводу того, дивитися телевізор чи ні, то хто як бажає, так і чинить. Наприклад, преподобний Лаврентій Чернігівський чи Кукша Сповідник, якщо не помиляюся, казали: «Якщо подивишся ввечері телевізор, то не читатимеш на сон грядущим». Ми вже не говоримо про інші молитви, які мають читати християни. Треба не кривити душею, а сказати правду: телевізор забирає більшу частину нашого часу. Через телевізор преподаються насильства, вбивства, а в даний час особливо розпуста, розпад нравів. Все це не сприяє виконанню Божих заповідей, які засновані на любові до ближнього, а навпаки погіршує душевний стан людини. А ми люди слабкі та грішні, не можемо встояти перед гріхом, а бачачи очами гріх, і почуттями грішимо, а потім будемо прагнути його зробити. Подумаємо, що тепер показує телевізор? Чи не перетворює він наш дім на театр, даючи нам уроки насильства, свобідної поведінки і бажання жити не так, як навчає Святе Письмо? Багато хто з нас жаліється, що не має часу почитати акафіст, покаянний канон, а от бачите, на телевізор часу вистачає.
— Кажуть, що клястися примушували на Євангелії…
— Та яка клятва… В нас на сповіді і Євангелія немає, тільки ікона. Вважаю, що все це перебільшення і чергові намагання кидати в наш город камінці. (У цей час з портфеля архієпископа Володимира лунає дзвінок мобільного телефону. На що владика, посміхнувшись, зазначає: «Ось бачите, дзвенить… А Ви кажете, забороняємо користуватися…»)
— Запитання щодо «Почаївських листків» з нагнітанням страхів про печатку антихриста, ІНН і таке інше. Яке Ваше ставлення до ідентифікаційних номерів, чи є воно таким критичним і нетерплячим?
— Щодо кодів, то є Євангеліє, Одкровення Іоанна Богослова – глави 13-16. Можна почитати, і вирішувати самим, як чинити – приймати ідентифікаційний код чи ні. Це одне. Друге — є позиція Церкви, рішення Священного Синоду, звернення. Кожен нехай чинить, як йому підказує совість.
— Яким є Ваше особисте ставлення?
— Моє ставлення до ІНН негативне – я бачу в цьому підготовку людей до царства антихриста, до його печаті. Про це зокрема йдеться в Одкровенні Іоанна Богослова: «И он сделает то, что всем, малым и великим, богатым и нищим, свободным и рабам, положено будет начертание на правую руку их или на чело их, и что никому нельзя будет ни покупать, ни продавать, кроме того, кто имеет это начертание, или имя зверя, или число имени его. Здесь мудрость. Кто имеет ум, тот сочти число зверя, ибо это число человеческое; число его шестьсот шестьдесят шесть» (Одкр. 13:16-18). А про тих, хто прийме цю печать сказано: «Кто поклоняется зверю и образу его и принимает начертание на чело свое, или на руку свою, тот будет пить вино ярости Божией, вино цельное, приготовленное в чаше гнева Его, и будет мучим в огне и сере пред святыми Ангелами и пред Агнцем; и дым мучения их будет восходить во веки веков, и не будут иметь покоя ни днем, ни ночью поклоняющиеся зверю и образу его и принимающие начертание имени его. Здесь терпение святых, соблюдающих заповеди Божии и веру в Иисуса» (Одкр. 14:9-12). Виникає запитання: що то за система, яка є обов’язковою і для тих, хто тільки народився, і для пенсіонерів, і взагалі, для всіх? Ми знаємо, що Синод неодноразово звертався до керівників держави і говорив, що цим нехтуються права і свободи людини. Далі побачимо: ми переживаємо один з етапів. З нового року вступає в дію новий Податковий кодекс. І питається, а чому для мене, через мої релігійні переконання і небажання його мати, код є обов’язковим? Тому вирішувати кожному з нас. Треба частіше відкривати Євангеліє, Одкровення Іоанна Богослова – там знайдемо відповіді на свої запитання. У нас є подвижники, наприклад, Лаврентій Чернігівський, який говорив, що будуть такі часи, коли будуть присвоювати номери. Коли преподобного Амфілохія запитали, як буде перед антихристом і перед його царством, він відповів: «Буде начертаніє як ведмідь лапою нацарапав». Коли на товарах з’явився штріх-код, то люди згадали про це пророчество преподобного. Вважаю, що є позиція Церкви, і вона конкретно відповідає на це надзвичайно важливе питання.
— Ви кажете, що багато неправдивої інформації про Лавру розповсюджується від заздрощів. То в чому тоді Лаврі можна позаздрити? Як вона розвивається, які процеси мають місце?
— «По причине умножения беззакония в людях охладеет любовь…» (Мф.24:12). Оскільки в людей немає любові, то й виникає ця заздрість. Але я більше схиляюся до того, що є люди, які в цьому зацікавлені — розділити, очорнити, спровокувати… Тільки в цьому бачу відповідь. Наприклад, наші сусіди – греко-католики, римо-католики, автокефалісти – їм у нас усе не подобається. Не подобається ані мова, ані проповідь, ані спів. Весь час пишуть, що ми робимо все «не так». А ми знаємо, що у нас «все так». І неодноразово наголошували: не подобається, то не приходьте. Ви маєте свою церкву, то ходіть до неї, нащо ви їдете, щоб побачити в нас щось погане? У нас по милості Божій все добре, ми у вашу церкву не йдемо і не збираємося, тим більше, що відвідувати ваші церкви — гріховно.
— Не всі говорять, напевне, від заздрощів. Комусь болить, хтось дуже переживає, бачить у цьому проблему.
— Ми по милості Божій звершуємо своє странствованіє на цій землі, пливемо хвилями бурхливого житейського моря, і якщо в нас і є якісь крайнощі, то, з Божою допомогою, постараємось виправитися. Іночеський образ життя – це «іначе» від миру. Ми не намагаємося людям догодити і потурати їхнім примхам. Як казав апостол Павел, «якби я намагався догодити людям, я не був би рабом Божим». У Церкві все дуже добре, гарно і благодатно. І якщо щось погано, то погано в нас самих. А Церква якраз відкриває двері й ворота для всіх. Якщо в радянські часи спецслужби дивилися, хто іде до храму, то тепер цього ніхто не робить. Відкриваються двері Церкви, щоб нам помолитися, щоб бути слухняними дітьми, християнами, то треба смирятися, виконувати те, що від нас вимагається. А кажуть, що в Церкві все не так ті, хто не є прихожанами Церкви. Через це вони не відчувають, що це їхнє місце. А християни, якщо взяти по великому рахунку, – наші батьки, бабусі й дідусі, їм все було добре, бо вони розуміли, що вони прийшли до храму Божого, і як митар схиляли голову, молилися й намагалися передусім бачити свої гріхи.
— Як благоприкрашається Лавра?
— Слава Богу, милістю Божою. Кажуть так: до колодязя, в якому немає води, стежинка заростає бур’яном. І якщо б люди не задовольняли в нас своїх духовних потреб, вони б не приїжджали. А ми спостерігаємо останніми роками, що кількість паломників постійно збільшується. На престольне свято – Успіння Божої Матері – з Кам’янець-Подільського на свято Преображення Господнього виходить хресний хід. У цьому році тільки пішки прийшло більше ніж п’ять тисяч прочан. З кожним роком кількість паломників збільшується. Що примушує їх йти? Це не що інше, як та благодать, яка почиває на цьому святому місці.
— Скільки у вас братії?
— Багатенько. Понад 250 осіб. Усі встають о пів на п’яту ранку, лягають спати об одинадцятій вечора. І тепер порахуємо, скільки годин вони працюють. Якби хтось із наших «щирих патріотів», як от голова Тернопільської облради, який завжди намагається кинути в наш город камінцем, прийшов і потрудився б у нас із тиждень – він би тоді побачив, якою працею благоприкрашається Почаївська Лавра, і як іноки жертовно трудяться.
— Що було зроблено за останні роки?
— Взагалі-то некоректно хвалитися своїми досягненнями, тому я не вважаю потрібним всього описувати, тільки скажу, що протягом останніх років, ми переживаємо сприятливий час. Передусім у духовному плані. Та й в усіх напрямках монастир оновився: починаючи з читання і співу, і завершуючи господарчим двором.
— У двох словах розкажіть, що саме змінилося: від співу і до господарчого двору…
— Зросла кількість братії, майже в чотири рази… Якщо 15 років тому на криласі співало десять осіб, то тепер під час Всенощного бдіння у двох хорах співають по сорок чоловік. А коли йде поперемінний спів з великим хором, де ще 50 чоловік, то можете собі уявити, яке торжество. Взагалі, все зроблено для того, щоб люди, які приїздять до Почаєва, відчували, що потрапили в уділ Божої Матері, і вони самі помічають, що зроблено за ці часи.
— Тернопільські можновладці кажуть, що в Почаївській Лаврі проживають московські монахи…
— Ми не приїхали в Україну з Москви, ми народилися тут. Ми позакінчували українські школи. Якщо вони такі патріоти, то в тому ще треба розібратися: патріоти вони – вчорашні комуністи і комсомольці, чи я, який навіть у жовтенятах не ходив. І коли у 1980-х роках було легше прописатися в Києві, то зробити цього в Почаєві було неможливо. Де вони були тоді, якщо так дбали про Почаївську Лавру? І чому не пішли після армії в Лавру, а поспішили вступити до комсомолу, бути комуністами? А тепер, коли настали сприятливі часи, видають себе за патріотів. Треба розібратися, хто насправді патріоти – вони, чи хтось інший. На тих, хто зараз веде боротьбу проти монастиря, почиває дух спротиву, дух, який почивав на їхніх батьках та передався на них. А їхні батьки були богоборцями, руйнували храми, закривали церкви, і той дух почиває на них як на нащадках. Якщо б у них була віра, вони ніколи не робили б Церкві зла, тим паче монастирю.
— Як Ви вважаєте, чи будуть ще інформаційні напади з боку тернопільської влади?
 — Фактор страху діє. Коли при владі був Ющенко, вони відчували підтримку і безчинствували у багатьох містах. А коли побачили, що нинішня влада підтримує канонічну Православну Церкву, або по-іншому ставиться до Церкви, то вже змирилися. Але ми бачимо, що це несправжнє смирення, до певного часу вони притихли і в сприятливі для них часи спробують знову підняти ці питання.
— Юридично в них є, до чого вчепитися?
— Я сказав би, що правда на нашому боці. Ми намагаємося бути законослухняними громадянами країни, в якій живемо. Але вони почали висувати різні претензії, мовляв на території Почаєва живуть люди з Білорусії, Росії без прописки, хоча ми не маємо жодного до того відношення: не працюємо у паспортному столі, не займаємося реєстрацією людей. Яке ми маємо відношення до людей, які живуть на території Почаєва?
— Почаєва — мається на увазі міста, а не монастиря?
— Так. Бо братія вся прописана і живе в монастирі. Взагалі ми маємо порозуміння з мислячими людьми. А решті не подобається, що Почаїв не читає, не співає та не служить так, як би цього їм хотілося.
— У Почаївській Лаврі взагалі не співають і не служать українською мовою?
— Ми співаємо церковнослов’янською, служимо церковнослов’янською. Колядки співаємо українською, проповіді також виголошуються українською. От і ми з Вами зараз розмовляємо українською…
— Чи є проблеми у Лаври?
— Життя не буває без проблем. І в нас всяке буває. З ласки Божої щось вирішуємо, щось не вдається. «Земля – удел изгнания и место плача». Якщо така воля Божа, то треба смирятися і спасатися. — Скоро різдвяні свята, закінчується піст. Скажіть нашим читачам коротеньке побажання. — Поможи нам, Боже, провести останні два тижні Різдвяного посту так, як годиться справжнім християнам: очиститися, обновитися і зустріти велике свято – пришестя нашого Господа на землю – достойно і праведно.
— Чи є в Лаврі особливості, з якими тут зустрічають Різдво? Деякі люди спеціально їдуть з Києва на Різдво до Почаєва…
— Не можу сказати, чи є особливості, бо не знаю, які у вас тут, в Києві, традиції. У нас робиться великий вертеп, постійно співаються різдвяні піснеспіви – колядки. Після служби люди залишаються, збираються коло вертепу і дуже гарно співають. Після богослужіння їм надається храм на декілька годин. Ще хотів би сказати. Чому люди відчувають святість Почаївської Лаври? Бо це єдине місце в світі, де знаходиться відбиток стопи Божої Матері. На Елеонській горі залишилися сліди Спасителя після Вознесіння, точніше, в тому місці, де Він вознісся на небо. А Почаїв – це одне місце в світі, де з’явилася Матір Божа та залишила відпечаток своєї правої стопи. І коли люди, наші прочани, розмовляють зі мною, не знаючи, що я намісник, кажуть: що у вас за чудове місце – ми відчули таку радість, таку благодать, яку не відчували в інших місцях! А якось, коли ми були в Єрусалимі, в Горньому монастирі, до нас підійшли черниці (дізнавшись, що ми з Почаєва) і сказали: «Ми в Гефсиманії не відчуваємо тієї близькості Божої Матері, яку відчули в Почаєві». Не від себе це вам кажу, а те, що люди говорили.
— Дякуємо за відверту, щиру й доброзичливу розмову! Бесіду вела Юлія Комінко
Просмотров: 514 | Добавил: Администратор | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: