Воскресенье, 05.02.2023, 01:50 | Приветствую Вас Гость | Регистрация | Вход
Главная » 2015 » Февраль » 3 » Галицька мобілізація. Ніхто не хотів помирати
19:45
Галицька мобілізація. Ніхто не хотів помирати

Галицька мобілізація.

Ніхто не хотів помирати

 

Я ще своїх хлопців, колег по роботі,  такими злими не бачив, не можливо було працювати. Воно й зрозуміло, обізвати Галичину Волновахою навіть Януковичу на думку не спадало. А цей?  Каже, «ви Волноваха, і завтра на війну». І коли? 14 числа на самий Новий Рік, на Василія.  Світ такого не бачив, об’являти мобілізацію на велике  свято. А 19 числа  буде ще Івана, Водохрестя, нам в ополонку скакати і  з яким настроєм питається? Ми ж як планували: відсвяткуємо, і хто в Польщу, хто в Росію і робіть собі що хочете. Режим ми вам звалили – керуйте, хлопці!  Все було по-европейськи; ви платили – ми валили, а хто хотів москалів постріляти, на дурничку,  давно пішов в добровольчий батальйон «Прикарпаття» чи Правий Сектор.  Я ж пам’ятаю як всьо було бравурно; батальйони укомплектовані  і  просят  лиш вогню – було? Було! Сам комісар казав, що 100% хлопців вже є, а вогню не є, фонаріки, каже,  треба купити. Нема чим світити, а так все є.   Налаштованість на боротьбу - є, списки командирів - є, рішення сесії - є, заходи медичного огляду провели, а кальсонів нема. Всьо решта верігуд, як кажуть наші заокеанські волонтери, лиш купити акумулятори до машин і в путь!   А так всьо укомплектовано.  На шкільні автобуси сіли і вйо, воювати з порушниками паспортного режиму.  Так начальство обіщало.  Будете, казали, на блокпостах стояти, всі такі з автоматами,  машина стой, водітєль, прєд’явітє документи, а нащо спиртне вживали? Не хорошо, не по- європейськи, но щось кажіть, бо врємя воєнне, і самі розумієте…    Снова о статусе Донбасса Так мало бути, а раптом якийсь Іловайськ, Гради, окопуватись треба… Наші хлопці взагалі не готові були. В смислі навчання проходили, збори військові були, тільки начальство жалілось, що на тих зборах до обіду всі були мертвецько п’яні, включаючи командирів.  Путі батальйонні несповідимі, і зараз в тому формуванні лиш 40 чоловік лишилось, та й ті займаються списанням фонаріків, а ще майже 20 чоловік  шукає прокуратура. Кажуть – так пропали,  з фонаріком не найдеш. Якщо правильно, то українською буде ліхтарик, але дописувачі соціальних мереж  бажають бачити президента з прем’єром  виключно на фонарних стовпах. Я спеціально досліджував дописи, ніхто не написав «повісити Авакова і ту суку Турчинова на ліхтарних стовпах», виключно русизм - фонарних. Одне добро від того АТО, російська мова в нас стала майже другою офіційною без всяких указів. А ну хай хто учаснику АТО в Верховній чи іншій  Раді почне кричати «українська, українська…». Притихли  фаріони з мірошниченками, адже  левова частина українських військових і волонтерів – російськомовні. Не встигли  з російськомовними помиритись, так через ту мобілізацію Галичину вкрила хвиля небувалого з 1941 року антисемітизму.  Ще вчора милі  яценюки і тягнибоки сьогоднi стали бакаями і фротманами, а синагогу в центрі міста розмалювали свастикою.  Вимоги воїнів світла з  ФБ і ВК повісити «всіх Сєнь,  дебільних боксерів і перевалити під ноль жидоту парашенка, …» лякають чомусь не «путінську гидоту», а місцевих бізнесменів.  Неформальні  звернення в СБУ, на предмет упакувати самих агресивних, вже не поодинокі, є чого боятися.  Галичиною гарують автобуси, набиті невідомими молодими  людьми карпацької національності. Ніхто не знає, хто вони і що доброго зробили в цьому житті, але то молодики місцеві.  Їх вирізняє гуцульський акцент, а дехто замість букви «е» вимовляє  розтягнуте «и».  Ні один подолянин чи навіть буковинець не скаже на двері – двиирі і на плечі – плиичі. Спробуйте не дихати носом і сказати «наївся кулИші  і плИчі стали як двИрі».  Спробували? Вийшло? Поздоровляю! Ви можете бути учасником слідуючого Майдану, бо саме на таких плечах він тримався. Колись такі  люди валили в Сибіру ліс і добували нафту, а тепер їх нема де прилаштувати, а кулішова  енергія пре наружу. От і бісяться. Можно ли рисовать карикатуры на теракт в парижской редакции? В радянські часи на таких казали «бурова любить сильного і дурного», тепер їх возлюбили майдани. Себе вони величають загадково – громада. Спасибі й на тому, присмиріли трохи. Ще вчора вони себе «скромно» називали – весь український народ. В супроводі якогось журналіста їздять вони теплими  курортними краями  Карпат в пошуках фінансової справедливості. Люстрація продовжується. Люструють  керівників,  чиї  посади вже …продані іншим. Останній з відомих мені достеменно прикладів стосується посади  одного керівника Національного Парку. В тих парках там чудеса там лєший бродить і чудесним образом відчуджує землю.  Слово то яке в нас є – відчудження. То вам не розпил, не крадіжка, поетично  так звучить – відчудження. Земля була нічия, державна, а відчудилась, і можна пів-життя не робити нічого. Возять їх представники коло кримінальних структур,  а на захисть люстрованих виходять працівники підприємств і представники місцевої влади та самооборони. Якщо кількість захисників наближується до кількості люстраторів, «громада»  тихенько від’їзджає.  Якщо ні – громада від’їжджає задоволено, ібо  люстрація – хороший бізнес. Це відбувається зараз, сьогодні і мало надії, що припиниться завтра. Дарма потирати руки від задоволення, бо люструють  вчорашніх прихильників революції гідності, вони не винуваті.  Революція повинна пожирати  своїх дітей за межами України бо  «з часу гріхопадіння людство ще на такій висоті не було, як було на Майдані. Такої висоти історія людства ще не знала». То не я сказав, на жаль, то наш один священник проповідує в газеті «Верховинські Вісті». Йому з горів видніше, звичайно. Кажуть, він недавно сильно агітував за члена партії Януковича-Азарова, але я не вірю. Десь бува засумніваюсь, то зразу біжу включаю 1+1 або  5 канал і розумію - кремлівські тролі орудують. Ну, революційний народ  збаламучений, замість тисячних зарплат АТО-шникам - газетні об’яви допомогти сім’ям загиблих, надати допомогу раненому бійцю, тощо. В результаті Правий Сектор Прикарпаття навіть не має людей, які б стояли з корзинами для пожертв в супермаркетах, які вже там солдати удачі? Одиниці пассіонаріїв,  готових боротися за волю і долю, на всі лади вихваляють у ЗМІ,  та ситуацію це не міняє.  Галичина втомилась від чекання руйнації, що неухильно наближається. Йти помирати за помираючу державу не доцільно, а значить - не патріотично.  Всі ще сподівались, що волонтерськими подаяннями відкуплять себе від війни, та нинішня влада дуже швидко показала зубки, і ради тому не видно. Кожний тепер думає новій злочинній владі нашкодити в тилу, а те, що влада стала чужою, сумнівів вже не викликає.   Недавно дзвонила одна вінничанка (ні, не Лія Ахеджакова), просила вибачення:    -        Прастітє нас галічанє, таку свиню ми вам підсунули, таку свиню… Евреи, Майдан и генетическая память. Взгляд киевского израильтянина Я так і не поняв, за кого вибачалась, Гройсмана чи (страшно подумати)  Порошенка  прирівняти до пацяти я не можу, не кошерно виходить, а других винничан і не знаю. Одна надія на правоохоронні органи, вірніше на їх недієздатність. Розвалена,  деморалізована міліція, співробітники якої відкрито називають свого шефа підаргом (то я толеруюсь), по ночах відловлювати дезертирів  не будуть. Будуть ходити по хатах  збирати данину за попереджувальні дзвінки і на тому фертик або  квітка, як у нас говорять. В даному випадку слово квітка означає – закінчення, фінал роботи. 1000 вибачень,  але не в силі стриматись; мова в нас таки найкраща. Ну де в російській, приміром,  почуєш  таке милозвучне звертання жінки до чоловіка: -        Васильку - квіточко… Що правда через ту  мовну милозвучність всі наші негаразди. Послуговуючись такими пассажами, ми впадаємо в якусь злочинну довірливість. Наївні галичани, буквально вчора, думали, що американська шеста фльота  вирушить в бік Криму ще пів-року тому, а ми зайдемо з тилу і, як у пісні, «всіх ворогів переб’ємо і станем на границі», а тут така зрада.  Чисто Друга Світова. Там також була масова мобілізація, всьо гутентак,  аж до поки совіти не прийшли. Тоді масове дезертирство і  мобілізація в Червону Армію других галичан, нормальних,  не арійців.   Та не будемо зловживати ідеологічними емоціями, кожний має право на власну церкву, звернімося до цифр.  Якщо росіяни прийдуть до нас, в що я відмовляюсь вірити, як гадаєте, скільки галичан вступить до так званої  народної міліції Червоної Руси? Для порівняння: бажаючих воювати на Сході України, при всій повазі до земляків, набралось тисячі 2, можливо трішки більше, а членів не такої древньої Партії Регіонів у нас була 22 тисячі. I це одна область. Дозволю собі в десятитисячний раз повторити - кількість галичан, вояків армії Сталіна,  в 10 разів перевищувала кількість вояків УПА, Нахтігаль, СС-Галичина, поліції і інших антисталінських організацій.   У людей, що воювали за Радянську Україну,  сім’ї, діти, внуки, правнуки і (о, чудо!) не всі їхні нащадки Христопродавці і прагнуть накинути удавку на шию своїх рідних. Уважаемые читатели и авторы! Маса сімей Галичини - нащадки переселенців зі Сходу та Центру України і прочих "москалів", що прибули на Західну Україну встановлювати радянську владу і підіймати господарку. Так ось - в цьому середовищі процент відірваних нациків особливо високий...  Саме східняки з чисто українськими фаміліями Буряк, Капуста, Тріщ... з Черкащини і Полтащини найголосніше волають "комуняку на гіляку!".  Ці бояться, як би їм не пригадали колективізації,  що проводили їх татусі, мамусі, дідусі. До слова: декотрі жили в помешканнях тих людей, котрих Совіти вислали в Сибір за співпрацю з бандерівцями.  Багато з висланих після тюрем і заслання повернулись додому, а в батьківських хатах чужі люди.  В селах такого не забувають, тому в бандерівський націоналізм нащадків голів колгоспів і головів селищних рад я вірю мало. Самозахист – не більше.   І ще одно, але важливе - якщо людина йде на мітинг, бо приїзджає Тягнибок, то не завжди вона його обожнює. Багато людей пам’ятають ту страшну бандерівську владу хлопців з лісу і йдуть на збори відмітитись, боячись наслідків повернення того жаху. Як показує час - остерігаються вони не дарма. Як кажуть євреї - уже.   Так, антиросійські настрої зараз возведені в ранг національної політики, і, здається, все Прикарпаття тільки чекає відправки на Восточний Фронт, але  так, та й не дуже так.   Це така сама ілюзія, що всі галичани часів СРСР були переконаними комуністами і з придихом сприймали будь-яке рішення КПРС.   Ще на кінець вересня військовий комісар Івано-Франківська оголосив журналістам : -        Добровільно їхати в зону АТО ніхто не хоче…   Варто додати: 10 тисяч отримавших  повістки в військомат не з’явились.   Та навіщо мені комісар? З роботи двоє шмигнули за кордон, зараз один на чемодані, один виробляє (думаю вже виробив) медичну довідку, знану в народі як «жовта картка».  Спокійні тільки  кандидати в пенсіонери, ті хто має багато дітей і багато грошей. Та всі разом почали розуміти війну як забій норовистої худоби і заробляння грошей владою.   Взагалі ця влада побила всі рекорди по швидкості переходу з нашої до ворожої.  Ющенка почали проклинати через 2 – 3 роки, а цих вже клянуть.  Хороший дядько, добрий господар Петро Олексійович показав себе, як … не скажу як, бо боюсь попасти в застінки … не скажу чиї, але ж Порошенко обіцяв мир, і за цей мир люди голосували.  Люди не прозріли від війни і не спам’ятались від кількості жертв, бо  більшість прекрасно усвідомлювала - східняки наші родичі, але то не наша Україна і нашою ніколи не стане, війна ця  - намарно.   Мало хто на Великій Україні знає, що в день народження Степана Бандери багато франківчан йшли містом маршем миру під проводом католицьких священників.   Літературна Слава України Хто про це чув? Майже ніхто, всі були «захоплені» факельною ходою в Києві. А як вам такий пассаж з газети «Галицький Кореспондент»:    - Еміграція видається єдиним порятунком, можливістю вижити для багатьох мешканців України, яку руйнує корупція та війна... От вам справжні настрої Галичини, а не підспівки місцевих начальничків столичним кривавим забаганкам. Та Галичина завше такою і була, трудолюбивою, не говіркою і покірною владі. Ті пісні про нашу гідність і європейські чесноти – дурня, якою забили голови студентству і школярству. Вони й на Майдани ходили організовано, думаючи, що виражають свою волю. Тепер так само організовано мовчать, бо команда бути гідними не поступала.  Жити стало не вільніше і не краще, а шини ніхто нігде не палить – чому? Бояться, от і вся гідність і одвічне лицарство.   Якщо зграєю на одного - от тоді боротьба,  а сила на силу - духу не вистачає.   А хто знає, що на останніх виборах до Ради у Верховині, приміром,  кількість проголосувавших  за комуністів трішку менша за кількість тих, що підтримали Правий Сектор?   Ну це діло минуле, але хлопці повертаються з тієї війни,  і їхні думки не можна ігнорувати навіть у «вільній» пресі. Ось слова одного з учасників АТО:   - Чого я хотів до війни, не пам'ятаю. Чого я хочу зараз? Миру.   Просто сказав, без пояснень, а що тут поясниш? Війна ця братовбивча – всі розуміють, а в голос сказати бояться. Тільки чути дурнувате: « Путін, Путін, Путін…» .  Забудьте про нього на хвильку, дослухайтесь хоч до своїх дідів, котрі віддавали молоде життя на подібній  війні 100 років тому. Вони готові були вмерти, щоб над Збручем поєднати мости між Сходом і Заходом України, а їхні правнуки  поруйнують ті мости за власним бажанням?   Не вірю!   Страшна війна засіяла,  Могили і хрести,  І в двох ворожих станах,  Стоїм ми – я і ти.   Лиш заревуть гармати,  Ревіння те страшне!  Як свистом куль австрійських Вітаєш ти мене.   На рОсійські окопи, Шрапнельний сиплеш град, Й себе ти окликаєш, “Я тут, твій брат, твій брат”.   Забудь мене, мій брате,  Йдучи у смертний бій,  В вогні моїх гармат,  Як лицар вперто стій.   Якщо мене побачиш,  Прицілься і стріляй,  І в серце брата кулю,  Австрійськую пускай.   Бо те, за що ми б’ємося, Стріляй же брат міткіш, Зійде з нашої крові,   На ниві близьких днів. Над Збручем побудуєм Ми вічнії мости, Зайдем і ся обіймем,  Як ріднії брати.   Це Гнат Западнюк, вояка Української Народної Республіки (УНР)  у вірші  «До брата-галичанина на позиції», до речі уродженець Вінничини.  Смішно думати, що за нього просила вибачення моя мало знайома колега? Писане століття  тому, а наче про нас.   Не люблю історичні екскурси, але згадавши  УНР, смію нагадати і про генерала УГА Мирона Тарнавського, в честь якого названо одну з вулиць нашого міста. Чому згадав? Його праправнучка, дончанка,  за ДНР зараз  воює.   І хто з нас тепер Каїн?   Хитка субстанція патріотизму Істинно, істинно говорю вам «заткніть рот дядькові  Сему, і ніякої війни не буде».   Та хто заткне? Хіба дядя Вова і вуйко Сі, більше нема кому.   На то й уповаю.   Виталий Колтовский, специально для  Полемики

Источник: http://polemika.com.ua/article-151920.html

отів помирати

 

Просмотров: 526 | Добавил: Степанович | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: